25 лютого в Україні дедалі частіше звучить як день, що належить самим українкам. Він виростає з дня народження Лесі Українки й несе в собі історію сили, інтелекту та незламності, яка виходить далеко за межі радянських шаблонів.
Свято ще не має офіційного статусу, але вже живе в родинах, громадах і на передовій. Воно нагадує про жінок, які творили культуру, тримали оборону й сьогодні керують громадами, лікують, волонтерять і воюють.
День української жінки стає простором для власної розповіді — без нав’язаної ніжності та з акцентом на гідність, розум і реальний внесок у державу.
Леся Українка: жінка, чий день народження став точкою відліку
Лариса Петрівна Косач народилася 13 лютого 1871 року за старим стилем — 25 лютого за новим — у Новограді-Волинському, нинішньому Звягелі. Псевдонім «Українка» вона взяла ще підлітком, коли країна не існувала на карті імперії, і залишила його на обкладинках назавжди.
Її голос звучав про гідність, право бути собою та свободу особистості в часи, коли такі слова ледве вміщувалися в публічний простір. Туберкульоз кісток, операції, вимушені переїзди між курортами не зламали волю: з-під пера виходили драми, поезії, переклади світової класики. «Кассандра», «Камінний господар», «Лісова пісня» досі читаються як розмова про внутрішню свободу, яка не залежить від зовнішніх обставин.
Саме ця постать стала природним центром нового дня. Не календарна формальність, а символ інтелектуальної сили та громадянської позиції. Коли в 2023 році в парламенті з’явилася ініціатива, дата народження Лесі Українки лягла в основу пропозиції як українська альтернатива іншим датам. У нашій практиці ми стикалися з випадком, коли бібліотека в невеликому місті зібрала вечір читання її листів — і зал виявився повним людей, які вперше почули, як сучасно звучать ті тексти.
Леся не була «берегинею» в радянському сенсі. Вона була мислителькою, яка вимагала права голосу й рівності, залишаючись глибоко вкоріненою в українській культурі.
Розрив із 8 березня: чому українська дата звучить інакше
Міжнародний жіночий день має довге коріння в боротьбі за права жінок на початку XX століття. ООН у 1977 році визнала 8 березня днем боротьби за права жінок і міжнародний мир. Проте в радянському календарі дата швидко перетворилася на свято «весни, краси та ніжності» — з квітами, тортами й очікуванням подарунків. Оригінальний зміст розчинився.
Законопроєкт 2023 року (№9009) прямо пропонував замінити 8 березня на 25 лютого саме тому, що попередня дата асоціювалася з колоніальною спадщиною. У 2026 році народні депутати Оксана Савчук і Ростислав Тістик зареєстрували окремий проєкт постанови №15052 про встановлення Дня української жінки. Станом на кінець 2026 року документ залишається на розгляді комітету, а 8 березня досі фігурує в Кодексі законів про працю.
Різниця не лише в даті. 25 лютого зосереджується на конкретному українському досвіді — від літератури й освіти до сучасного опору. Воно не заперечує міжнародну солідарність, але повертає фокус на власних жінок і власну історію. Дехто сприймає обидві дати: одну як день прав, другу — як день української ідентичності. Інші обирають лише нову.
Перехід відбувається поступово, через суспільну практику, а не через раптовий указ. Громади вже проводять літературні зустрічі, виставки та благодійні події саме 25 лютого, формуючи власні ритуали.
Лінія незламності: від княгині Ольги до сучасних захисниць
Українська жіноча історія не починається з XX століття. Княгиня Ольга вела державу після загибелі чоловіка, Анна Ярославна стала королевою Франції й принесла на Захід грамоту. Софія Русова будувала українську педагогіку, Олена Пчілка й Ольга Кобилянська формували літературний простір, Наталія Кобринська заснувала перше жіноче товариство.
У XX столітті лінія продовжилася Оленою Телігою, Ліною Костенко, Оксаною Забужко. Сьогодні до неї долучаються жінки, які документують війну, керують громадами на деокупованих територіях, запускають технологічні проєкти й тримають медичні пункти.
Дані зібрані за матеріалами енциклопедичних видань та публікацій Українського інституту національної пам’яті.
Ця лінія не ідеалізує. Вона показує, що українська жінка часто діяла в умовах обмежень — і знаходила способи впливати. Сьогоднішній день дає можливість згадати конкретні імена, а не абстрактну «жіночність».
Українки 2026 року: цифри, ролі й щоденна сила
За даними Міністерства оборони, у лавах Збройних сил України перебувають понад 68 тисяч жінок, з яких десятки тисяч є військовослужбовицями, а тисячі виконують завдання безпосередньо на лінії зіткнення. Кількість зростає завдяки доброволицям, які звертаються до центрів рекрутингу. Жінки служать майже в усіх спеціальностях — від медицини й логістики до бойових посад.
Поза армією українки ведуть бізнеси, викладають, рятують пам’ятки, організовують гуманітарну допомогу й підтримують родини під обстрілами. Фронтові лікарки, журналістки, що документують злочини, підприємиці, які перезапускають виробництво в умовах війни — їхні історії важко вмістити в звичні ролі «берегині» чи «музи».
День української жінки дає простір говорити про ці ролі прямо. Не як про виняток, а як про норму сучасного українського життя. Коли громада в Донецькій області проводить захід «Код сили — українка», там звучать саме такі історії: практичні, конкретні, без прикрас.
Для початківця це може бути відкриттям: свято не про квіти, а про внесок. Для тих, хто вже глибоко в темі, — можливість побачити ширший контекст: як історична лінія переходить у сьогоднішні цифри й практики.
Як формуються традиції свята в родинах і громадах
Офіційних ритуалів ще немає, і це дає свободу. Дехто влаштовує сімейне читання творів Лесі Українки або інших українок. Інші йдуть на виставки, театральні читання чи благодійні збори. У школах і бібліотеках проводять уроки про жіночу історію, у військових частинах і волонтерських штабах — зустрічі з захисницями.
Ідеї, які вже працюють: майстер-клас із мотанки з розмовою про символи сили, вечір листів і щоденників письменниць, спільне приготування страви з регіону, звідки походить родина, і розповідь про жінок цієї родини. Подарунки зміщуються від стереотипних квітів до книжок, квитків на культурні події чи внесків на волонтерські проєкти.
Регіональна специфіка проявляється природно. На Волині, де народилася Леся, акценти ближчі до літературних. На сході й півдні — до історій виживання й відбудови. За кордоном українські спільноти вже десятиліттями відзначають день народження письменниці, тож для діаспори дата знайома давно.
Традиція росте знизу: через конкретні події, а не через затверджений сценарій. Це дозволяє кожній родині чи громаді знайти свій ритм.
Поширені помилки в розумінні нового дня
- Вважати, що 25 лютого вже офіційний вихідний. Документ №15052 ще на розгляді, а 8 березня залишається в трудовому кодексі. Вихідного немає, але відзначати можна й потрібно.
- Протиставляти дві дати як ворожі. Багато хто бачить їх як різні акценти: одна — міжнародна боротьба за права, друга — українська ідентичність і сила. Вибір не обов’язково взаємовиключний.
- Зводити свято лише до Лесі Українки. Вона — центральний символ, але день ширший: про всю лінію жіночого внеску й сучасні практики.
- Очікувати радянських «подарунків і тортів». Нова традиція більше про розмову, пам’ять і підтримку, ніж про формальні вітання.
Ці помилки виникають через новизну теми. Чим більше конкретних історій і подій, тим менше простору для спрощень.
Питання, які ставлять найчастіше
Коли саме відзначають День української жінки?
25 лютого щороку. Дата фіксована й прив’язана до дня народження Лесі Українки (25 лютого 1871 року за григоріанським календарем).
Чи скасували 8 березня?
Ні. Станом на кінець 2026 року Міжнародний жіночий день залишається в законодавстві. Пропозиції щодо заміни чи зміни назви розглядалися, але не ухвалені.
Що робити, якщо в родині хтось досі вітає лише 8 березня?
Можна говорити про різні сенси обох дат. Багато родин відзначають обидві: одну — як день прав і міжнародної солідарності, другу — як день української сили й історії. Головне — не зводити розмову до конфлікту.
Чи є готові сценарії святкування?
Ні, і це перевага. Можна почати з читання текстів, розповіді про жінок своєї родини чи участі в місцевому заході. Традиція формується через практику.
Як свято виглядає для тих, хто за кордоном?
Діаспорні спільноти давно відзначають день народження Лесі Українки. Для них 25 лютого — природний день зустрічей, читань і підтримки України.
Чек-лист відзначення для різних аудиторій
Перед тим як обирати формат, варто визначитися з метою: згадати конкретну людину, підтримати когось або просто провести час із сенсом.
- Прочитайте або послухайте один твір Лесі Українки чи іншої українки (для початківців — короткі вірші чи уривки з листів).
- Згадайте й розкажіть історію жінки зі своєї родини чи громади, яка вплинула на ваше життя.
- Підтримайте конкретну ініціативу: волонтерський збір, книжковий проєкт чи місцевий захід.
- Організуйте невелику зустріч — родинну чи дружню — без обов’язкових подарунків, але з розмовою.
- Для досвідчених: знайдіть маловідому постать з історії свого регіону й підготуйте коротку розповідь або допис.
- Перевірте місцеві події 25 лютого: бібліотеки, музеї, громадські організації часто готують програми.
Чек-лист працює і для тих, хто вперше чує про свято, і для тих, хто вже третій рік збирає друзів на читання. Він не зобов’язує, а дає опору.
Що зміниться, коли дата отримає державний статус
Якщо проєкт постанови №15052 буде ухвалено, Кабінет Міністрів отримає завдання розробити план заходів на державному рівні. Це може означати офіційні культурні програми, освітні акценти в школах і бібліотеках, підтримку ініціатив, присвячених жіночій історії.
Вихідного дня автоматично не з’явиться — для цього потрібні зміни в трудовому законодавстві. Але статус дасть більшу видимість і ресурси для подій. Суспільна практика вже випереджає законодавство: привітання, заходи й розмови відбуваються незалежно від рішення парламенту.
Навіть без офіційного статусу день уже виконує свою роботу — повертає українській жінці її власну історію й сьогоднішню силу. Коли законодавство наздожене практику, традиція буде вже жити й дихати самостійно.
